Звичайний день

Ранок був прохолодний, незважаючи на те, що я зустріла його в кімнаті під теплою ковдрою. Сонце вже пробивалося крізь закриті жалюзі вікна, а його промені повільно, повільно, ніби не рухаючись, повзли по підлозі.

Я з небажанням висунула кінчик носа з-під ковдри, потім ріг, а потім уже й цілу голову. Піднялася і сіла на краєчок ліжка, загорнувши себе ковдрою і не наважуючись опустити копита на холодну підлогу. Пару секунд дивилася в стіну, практично не моргаючи. У цей момент я відчула себе тим самим старим радіо містера Хулза — напрочуд неприємний сусід, мало з ким спілкується і майже у всіх смертних гріхах звинувачував однорогів. Хоча, незважаючи на те, що він земний поні, його пра-пра-пра-бабуся була однорогом, як мені розповідала його чарівна дружина Маргаритка.

Нарешті, набравшись хоробрості, я ступила на, як мені здавалося, крижану підлогу і попрямувала у бік кухні. А ну і, звичайно, ковдру я так і не залишила і просто накинула її як плащ.

Єдине, чого мені зараз хотілося, - це чашка гарячої, підбадьорюючої кави.

Я випадково поглядом зачепила дзеркало і побачила той жах, що діявся у мене на голові та мордочці. Моя червона довга грива була сплутана і стояла дибки, а під очима починали проступати темні кола.

Ну ні, так годиться. Потрібно привести себе до ладу. Негайно. Але після кави.

Нарешті я одяглася і випила каву, привела себе в порядок, і тепер у дзеркалі я бачила не втомлену білосніжну поні з невкладеною гривою, а одну зі студенток Школи Дружби імені Твайлайт Спаркл.

Я подивилася у вікно, звідки відкривався чудовий краєвид на Понівіль. Щоправда, величезний кам'яний мур, який захищає нас від того жаху, що мешкає в Кантерлоті і поблизу нього, трохи псував вигляд.

Щиро кажучи, мені й не вірилося, що я змогла вступити сюди. Дякую моєму батькові, який тут працював і прийняв мене на навчання. Навіть свою кімнату позичив, так що я в ній жила сама, поки він жив уже в самому містечку Понівілі. Точніше, жив.

Шість місяців тому він зник. Чому й навіщо – я не знаю. І чому він мені нічого не сказав? Він просто зник. Востаннє його бачили біля того злощасного муру з групою поні, які намагалися туди проникнути крізь пролом.

Я почала йти в роздуми, навіщо він міг туди піти, але стукіт у двері швидко повернув мене в реальність.

- Тук-тук-тук! Віола, ти не спиш?

— Ні, Маргаритко.

- Я можу увійти?

— Звісно.

Я ще не встигла домовити, як у кімнату влетіла життєрадісна гіпогрифіка.

— Дооооброго ранку, моя улюблена, неповторна подруга Віола!

— І тобі дооооброго ранку, моя улюблена, неповторна подруга Маргаритка!

Ми по-дружньому обнялися.

Маргаритка – моя єдина подруга. Ще шерсть була м'якого помаранчевого кольору, а ось грива, ну скажімо так, непостійна. Вона часто її фарбує в різні кольори, що іноді не поєднуються з її шерсткою, і поки що вона була пофарбована в синій колір.

Незважаючи на те, що Школа має навчати нас дружбі, зі мною мало хто спілкувався, а після зникнення батька взагалі перестали. Єдиною, хто не відвернувся від мене і підтримав, була Маргаритка.

- Господи, що в тебе на голові?

- Зачіска.

— Це не зачіска, це знущання з волосся!

— Але…

— Жодних «але»! Так, де тут гребінець?

І ось моя пряма грива, яку Маргаритка назвала пародією на Кризаліс, перетворилася на каскадні м'які хвилі, і це було чудово.

— Ну, як тобі?

- Це просто чудово!

— Я знала, що тобі сподобається, друже.

І тут пролунав дзвінок. Ми переглянулися один на одного і щосили побігли.

Якби нас побачив учитель фізкультури, то нам би було гарантовано залік. Встигнути перебігти з гуртожитку до основної будівлі, де проводяться заняття, треба було дуже швидко.

І ось ми за заповітним поворотом до нашого класу, і тут ми стикаємося з професором Санберстом.

Він просто стояв і здивовано дивився на нас таким самим поглядом, як і ми на нього. Між нами повисла хвилина незручної тиші.

— Здрастуйте, — я вирішила першою видати хоч якийсь звук.

- Здрастуйте, - Санберст кивнув, але так і не відвів від нас погляд.

— Ви знову запізнилися?

— На цей раз майже немає.

Маргаритка намагалася говорити так, ніби вона є джерелом самовпевненості всієї Еквестрії, але поступово її впевненість швидко почала танути.

— Ох… Дівчата, вам пощастило, що вас ніхто більше не помітив. Ви це знаєте?

- Так.

Ми обидві винувато схилили голови.

— А до речі, з двадцятиодноліттям тебе, Віоло. Я забув тебе привітати тоді минулого тижня.

— Дуже дякую.

Я трохи збентежилася і, можливо, почервоніла. Про це ясно давала зрозуміти яхідна посмішка Маргаритки.

До класу ми зайшли настільки непомітно, як це можливо, коли за твоєю спиною стоїть вчитель. Майже всі мовчки глянули на нас і потім перевели погляд на вчителя. Правда, Дірек, місцевий задира, якось недобре супроводив нас поглядом і щось шепнув своїй шістці.

Ми розсілися по місцях, і урок розпочався. Тема - левітація 6 рівня, або як за допомогою магії літати. Смішно, враховуючи, що я не бачила літаючих єдинорогів, якщо не враховувати принцес. Правда, їх уже давно ніхто не бачив, ще з того часу, коли вони пішли, залишивши королівство під наглядом Твайлайт Спаркл, принцеси Дружби.

Хм, цікаво, куди вони могли піти і чому не повернулися, коли…

Ауч! У мене прилетів пакунок. Усередині напис: "Ботанка".

Хто покинув, довго думати не треба було. Дірек уже сидів із хитрою і водночас тупою посмішкою. І ніби Санберст відчув щось недобре, обернувся.

— Діреку Маусе, чи можемо ми, єдинороги, без магічних артефактів начарувати собі крила?

— Ем… ну… ні, це ж безглуздо.

— Ось тому, містере Дірек, вас і залишають після занять.

Санберст перевів погляд з Дірека на решту класу.

— Так, ми можемо наворожити собі крила, використовуючи підручні матеріали для основи, наприклад павутину, гілки та листя, якщо пам'ять не підводить, але це величезні роки практики чи залучення до навчання, так, Діреку?

Він нічого не відповів, лише пробурчав щось під ніс.

— А ось що стосується магічних артефактів, то так, ними теж можна. Але гаразд, ми щось відволіклися від нашої теми. Продовжуємо.

Урок пройшов, як і завжди, тихо та спокійно. Санберст пояснював тему, паралельно наводячи приклади із життя до того, як він став директором. Мені завжди здавалося, що в такі моменти він намагався не пояснити тему, а просто вдавався до теплих спогадів минулих років, і чомусь у такі моменти мені було його шкода.

Ні, він не впадав у смуток або депресію, навпаки, він виглядав нормально, лише його втомлена усмішка не давала спокою.

Інші заняття пройшли практично стандартно. Маргаритка шепотіла з подружками, Дерек намагався вивести хоч когось на емоції, зрозуміло, чорт знає чим це закінчується, а вчителі та класи змінювали один одного.

Ми сиділи у їдальні. Я, як завжди, взяла квітковий сендвіч, і тільки я сіла за стіл, як переді мною сиділа Маргаритка у досить діловій позі, ніби я співробітник, який хоче влаштуватися до неї в компанію.

— Отже, Віола Старе, я чекаю відповіді на своє запитання, задане ще минулого тижня, а якщо точніше — у середу.

- Яке питання?

— Щодо того, щоб ми провели вечірку на честь твого дня народження.

— А, це питання… Ну я… я… Мені нема куди приймати гостей.

— Паунд та Пампкін із задоволенням позичать нам свою пекарню.

— Окей… А кого я запрошу?

- Усіх.

- Я якось ... Я не хочу святкувати.

- Чому?

- Настрою немає.

— Дорога моя Віола, ти відмовилася святкувати своє двадцятиріччя, я з небажанням це прийняла, але ось те, що ти не хочеш святкувати своє двадцятиодноліття, вибач, я не розумію.

Між нами запанувала тиша.

— Я розумію, ти втратила батька і далеко від родичів, але, будь ласка, не замикайся в собі. Світ живе, і ти живи, гаразд?

- Добре.

— Гаразд, до розмови, коли ми проведемо вечірку на честь твого дня народження. Відкладається на понеділок.

— Тобто після, після завтра? - Вирішила уточнити я.

— Можна й сказати.

Ми обидві засміялися, хоча ні я, ні Маргаритка не розуміли від чого. Потім до нас приєдналися її подружки, і подальша розмова зайшла за різні духи, сукні, про нового поп-вокаліста та інші зрозумілі речі.

— Знаєш, Віоло, а на тебе дехто поклав око, — сказала одна з подружок Маргаритки, земна поні золотого кольору.

- Хто?

Усі, хто сидів за нашим столом, обернулися на її бік. Та й мені було цікаво, кому я могла сподобатися.

— Не скажу, бо ще заздрити почнете.

І ніби цього мало, вона якось дуже криво посміхнулася і подивилася в мій бік. Було в її погляді щось дивне, і мене чомусь цей погляд почав бентежити.

— Ось ти завжди так! — вигукнула Грефіна, що сиділа збоку від мене.

— Ох, Гліндо, якщо я все розповідатиму, світ стане нудним і без загадок.

— Ага, ніби нам не вистачає того, що трапилося в Кантерлоті, — пробубнила грифіна.

— Так, дівчатка, не сваріться, — вирішила влізти в суперечку Маргаритка.

— Я думаю, той, хто закохався в нашу Віолу, рано чи пізно з'явиться, а якщо ні, ми використовуємо її як наживку.

ЩО?

Я вдавилася соком від почутого.

- Яка приманка? Про що ти думаєш?

— Та жартую я, жартую.

Маргаритка засміялася дзвінким сміхом.

Після занять було вирішено піти до заповідника імені Флаттершай. Щоправда, нас не сильно цікавили звірі, що живуть там, хоча серед них і були рідкісні екземпляри. Нас більше цікавила міська легенда.

Легенда свідчила, що у цьому заповіднику живе божевільний бог хаосу, руйнації і божевілля, і ім'я йому — Дискорд. Легенди свідчать, що Флаттершай знайшла стародавнє заклинання, яке запечатало древнє зло в цьому заповіднику, і коли це було їй потрібно, вона закликала його на допомогу.

Так, принаймні, каже легенда. Але якщо судити з того, що я читала у книгах, Діскорд не уявляв нічого з перерахованого. Ну, майже. Так, він був і є богом Хаосу, але я його охарактеризувала б як всемогутнього шкідливого сусіда, який любить влаштовувати розіграші, не більше. Та й заклинання ніякого не було, лише дружба. Так, звичайнісінька дружба. А можливо, щось і більше… На жаль, ми цього вже не дізнаємося.

Ось тільки ця версія подобалася лише мені, а ось Маргаритці та її подругам більш містичний варіант, що перетворює Дискорда мало не на Тирека.

Ми пробиралися все глибше і глибше в надра заповідника, зустрічаючи неймовірно красивих птахів, милих кроликів і чудові квіти. Подруги Маргаритки про щось сперечалися, правда, мене не залишало одне дивне почуття, що за нами хтось спостерігає через зарості.

— Ось ми прийшли, — промовила Маргаритка, скидаючи з спини маленький рюкзак.

— А ти впевнена, що в нас цього разу все вийде? — спитала Грефіна зі скепсисом.

— Ох, Гліндо, якщо постійно чекати на невдачу, то вона від тебе не відстане.

— Мене більше лякає те, що ми можемо покликати. Раптом Діскорд вирішить помучати нас за те, що ми його покликали? - промовила земна поні.

- Так, Маргарет, не нагнітай. Ви самі погодились на цей ритуал. Ось беріть приклад із Віоли: вона веде себе тихо і не нагнітає.

- Ти її бачила? Вона блідіша за звичайну. Мені здається, що якщо перед нами виникне Найтмер Мун, то вона й з місця не зрушить, — промовила Глінда.

Що було правдою. Мене лякало те, що ми намагаємося покликати, та та тривога, що за нами хтось стежить. Чорт, та я боялася смикнути вухом, не те щоб рухатися або тим більше говорити.

Маргаритка подивилася на нас трьох близько хвилини і з виразом мордочки, яке зазвичай властиве лише грифонам, а не гіпогрифам, коротко, але ємно сказала:

- Зануди.

Отже, ритуал розпочався. Щиро кажучи, це був не ритуал, а… Я не знаю, як це описати. Сім різнокольорових каменів, розташованих по колу, дивні танці, що складаються зі стрибків, різких розворотів та дивних звуків, схожих на гавкіт.

Я мав питання, де вона могла знайти цей обряд. Щоправда, довго у ньому брати участь я не змогла. Від усіх цих стрибків, поворотів, різких підйомів голови вгору-вниз мене захитало, тож я почала спостерігати за цим збоку.

І ось чесно, збоку це виглядало ще смішніше. Я просто була щаслива, що нас ніхто не бачив зі школи. Іншим би нагодою ми стали б зірками школи, у гіршому значенні цього слова.

Тривала, не побоюсь, ця ганьба годину. Сонце встигло почати сідати, але Маргаритка намагалася закликати Дискорда.

І тут кущі заворушились і пролунали дивні звуки, наче заграли маракаси.

- Це він, - Маргаритка майже пошепки промовила це.

Глінда ж просто мовчала, а Маргаритка сиділа, стиснувши свої пазурі в кулаки і злегка прикусуючи нижню дзьоба від нетерпіння.

- Ваші пісні, маленькі поні...

Голос був дивний і жіночий, але навіть цього вистачило, щоб ми збилися в купку і зі страху обійняли один одного.

— Хоч і дивні, але милі мені.

Голос пролунав з іншого боку.

- Але надалі, якщо хочете щось співати...

Повисла тиша.

— Переконайтеся, що ви нікого не турбуєте!

Ми не встигли побачити, хто вискочив з-за кущів, як ми одночасно хором просто заплющили очі і закричали що було сили, якнайсильніше притиснувшись один до одного.

- Хахаха, не бійтеся, маленькі поні. Зекора вас не скривдить.

Ми розплющили очі. Перед нами стояла вже літня зебра із золотими кільцями на шиї та сережками. Вона була місцевою наглядачкою і переїхала сюди, коли Вічнодикий ліс став частиною Кантерлотської Зони.

— Я хотіла сказати, що вам шкідливо йти вночі. Тут можна заблукати.

— Але ми взагалі…

Маргаритка не встигла домовити — рота їй закрила Глінда.

— Звичайно, звичайно, ми вже йдемо.

Маргаритка щось невдоволено пробурчала і відвела погляд.

До гуртожитку ми прийшли майже опівночі та трохи засмучені. Так, нам не вдалося закликати Дискорда, але це не перша наша спроба, лише дев'ята. Попереду ще десята.

Ішли ми перебіжками, щоб не потрапити на очі вожатим, які перевіряли, чи всі студенти сплять, тому шлях до жіночої частини гуртожитку зайняв довше.

Нарешті ми дісталися до дверей, де під дверима спав листоноша. Так, звичайнісінький зимовий поні-листоноша.

Ми просто стали навколо нього своєю невеликою групою і дивилися на нього.

— Може, він заблукав? - Запропонувала Маргарет.

— Ага, листоноша і заблукає. Та ці типи навіть на краю світу тебе дістануть, якщо треба, — з іронією промовила Глінда.

— Але все одно його треба розбудити, — вирішила Маргаритка.

Ми його вразили за плече. Листоноша неохоче розплющив очі, побачив нас, різко підстрибнув і поправив свою кепку.

— У мене лист для… ем… зачекайте, будь ласка.

Він потягнувся копитом у сумку і дістав звідти листа.

- Лист для Віоли Стар.

- Для мене? — спитала я, не приховуючи подиву. Хто б мені міг написати? Може, це той загадковий поні, який, за словами Маргарет, закоханий у мене?

— Так написано, — незворушно процідив листоноша.

— А чому ви його не віддали вожатим, щоби вони передали? — підозріло запитала Глінда.

— Мені сказали доставити його особисто Віоле Стар і поки що цього не зроблю — не повертатися. Та й не особливо хотілося б злити…

Листоноша різко зупинився, подивився на нас, віддав листа мені і різко пішов.

- Мені час. Доброго дня… тобто ночі.

Я подивилася на листа. Адресату вказано не було, ні марок, ні печаток.

— Ну що, відкривай, — майже дружно промовили всі троє.

- Завтра, - тихо промовила я.

І на їхніх мордочках з'явився смуток та розчарування.

— Ти жорстока, знаєш? — промовила Маргаритка, заходячи до гуртожитку. За нею, як тінь, різко пролізла Глінда, а ось Маргарет затрималася, подивилася на мене і дуже дивно посміхнулася, начебто єхидно.

— Не хочеш скласти мені компанію? У мене в кімнаті нам двом місця вистачить. Я думаю, у мене знайдеться кілька книг, що тобі сподобаються.

- Ні, дякую. Я якось утомилася за сьогодні, треба виспатися.

На це Маргарет лише посміхнулася і зайшла слідом за іншими, а я так само в режимі ніндзя почала пробиратися до сусіднього кампусу, де я жила, розмірковуючи, хто міг би мені послати цей лист.